Щороку 24 травня слов’янські народи відзначають величне духовне і культурне свято — День слов’янської писемності і культури. Це не просто дата в календарі, свято, яке повертає нас до спільних витоків мови та культурних надбань, духовно поєднує всі слов’янські народи. Це день, коли ми згадуємо про силу слова, про коріння нашої ідентичності, про скарб, який не тьмяніє з віками — мову.
Це день, коли серце кожного, хто відчуває себе частиною слов’янського світу, б’ється частіше, відгукуючись на імена Кирила і Мефодія — подвижників, що подарували слов’янам писемність.
Два брати — дві зорі на небі слов’янської душі.
Слов’янська писемність була створена у IX столітті, приблизно у 862–863 роках. Молодший брат Кирило, разом зі старшим братом Мефодієм, розробив слов’янську абетку на основі грецького письма, суттєво адаптувавши її для передачі слов’янської звукової системи. Було створено дві абетки — глаголицю і кирилицю.
Святі Кирило і Мефодій були не просто місіонерами, філософами, творцями алфавіту. Вони стали вогнем, який запалив світло знань у темряві неписьменності. Глаголиця — перша слов’янська абетка — стала мостом між народом і Богом, між традицією і майбутнім.
У той час, коли більшість народів не мала змоги говорити з Богом своєю мовою, ці двоє братів із Солуні прийшли до слов’ян, аби дарувати їм не лише літери — а гідність, культуру, самобутність. І саме на основі їхніх зусиль згодом виникла кирилиця, яка дійшла до наших днів і якою ми сьогодні пишемо свої думки, молитви, вірші й книги. Саме вона отримала свою назву на честь Кирила та стала основою для письма більшості слов’янських народів, зокрема українців. Абетка налічувала 38 літер. Як сам казав Кирило: «Я витратив на неї три місяці і все життя, бо просвіщати народ без письмен його мовою — це все одно, що намагатися писати на воді».
З ініціативи Мефодія було розпочато переклад основних книг Біблії старослов’янською мовою. Брати не лише перекладали богослужбові тексти, а й створювали власні твори, проповідували християнство та відкривали школи при храмах. Це стало основою для формування слов’янських літературних мов, сприяло розвитку освіти, культури та книгодрукування. Найдавнішою точно датованою книгою, написаною кирилицею, є Остромирове Євангеліє 1056–1057 років.
Слово — це не просто набір звуків чи літер. Це душа народу, його історія, його віра. Через писемність ми зберігаємо пам’ять про героїв і мудреців, про пісні й думи, про віру і боротьбу. Завдяки слову, ми — нація, ми — люди, ми — частина великої культурної спадщини.
Вшанування пам'яті засновників слов'янської писемності й літератури має давню традицію: у Чехії свято на честь Кирила й Мефодія почали відзначати в 1349 році, у Болгарії – в 1851. В Україні ім'я Кирила і Мефодія мала перша українська політична організація в Києві – Кирило-Мефодіївське братство (1845–1846), а відзначають свято на державному рівні з 2004 року.
День слов’янської писемності і культури — це день, коли ми схиляємо голову перед прадавньою книгою, перед рукописами, що пережили століття, перед тими, хто вчив і писав, перекладав і зберігав, щоб ми сьогодні мали можливість читати Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, сучасних поетів і публіцистів рідною мовою.
В Україні це свято набуло особливого звучання. Ми не просто згадуємо історію — ми її творимо.
У навчальних закладах проводяться відкриті уроки, мовні ігри, читання творів класиків. У музеях і бібліотеках відкриваються виставки стародруків, відбуваються зустрічі з мовознавцями, письменниками, митцями. У храмах лунає молитва слов’янськими мовами.
Це день єднання — не лише з минулим, а й між поколіннями: від дитини, що виводить перші букви у зошиті, — до вченого, який досліджує давні тексти.
Наша мова — наш скарб, наш оберіг.
Українська мова, як одна зі слов’янських, стала невіддільною частиною світової культурної спадщини та вважається однією з наймелодійніших мов світу.
Коли ми відзначаємо це свято, ми нагадуємо собі й світу: мова — це не просто засіб спілкування. Це код нації, її сила, її музика. Вона в молитві матері, у колисковій, у пісні воїна, у творах письменників, у глибинах народної мудрості.
Мова — це наш національний скарб, який ми зберігаємо, розвиваємо й наповнюємо новим змістом, не втрачаючи при цьому її автентичності. Вона є основою нашої ідентичності, живим свідченням історії та культури українського народу.
Сьогодні, як ніколи, важливо зберігати й плекати свою мову та культуру. Адже мова — це наша зброя в інформаційній війні, а культура — це спадок, який ми отримали від предків і який маємо передати наступним поколінням.
Кожен із нас — хоронитель цієї мови, цієї писемності, цієї культури. І наш обов’язок — передати її далі, не дати забути, не дати знівечити. Бо доки живе слово — доти живе народ.
У слові — душа, у писемності — безсмертя.
Бережімо своє!
Бібліотекар Ірина Полусмяк
