«Пам’ять про війну має вести не до культу перемоги,
а розвивати вміння цінувати мир»
Український інститут пам’яті
У День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні весь світ схилив голову в пам’ять про тих, хто здобув цю перемогу.
Україна відзначає 8 травня як День пам’яті та перемоги — разом із Європою, у спільному розумінні цієї дати не як тріумфу сили, а як болісного уроку людства. Це не день гучних парадів, не про зверхність переможців над переможеними, а про відповідальність перед минулим. Це день тиші, в якій звучить правда: війна — це катастрофа, яку не можна було допустити знову.
Пам’ять про Другу світову війну непідвладна часу. Ми вшановуємо всіх, хто своїм власним життям відстоював Батьківщину, рятував Європу та світ від нацизму, забезпечував для нас мирне і спокійне майбутнє. Схиляємо свої голови перед полеглими на полях битви, у концтаборах, під час депортацій та репресій…
Символом цієї пам’яті в Україні став червоний мак — простий і водночас пронизливий знак. У ньому — і квітка, і слід від кулі. У ньому — краса життя і рана війни. Він нагадує: за кожною цифрою втрат стоїть чиєсь обірване життя, чиїсь мрії, які так і не здійснилися.
Друга світова війна втягнула у свій вир більшу частину планети. Десятки країн, мільйони солдатів і цивільних, від 50 до 85 мільйонів загиблих. Україна була одним із головних полів цієї трагедії й зазнала найбільших втрат серед усіх країн світу в роки воєнного лихоліття ХХ століття. За різними оцінками, в Україні загинуло від 8 до 10 мільйонів людей, з них цивільного населення близько 5 млн, 2,2 млн було вивезено на примусові роботи до нацистської Німеччини, 10 мільйонів втратило притулок. На цілковиті руїни було перетворено понад 700 міст та селищ міського типу, майже 30 тисяч сіл.
«Ніколи знову» — це не просто слова. Це обіцянка, яку людство давало собі після такої жахливої війни. Але, як сказав Володимир Зеленський: «Цьогоріч ми кажемо «Ніколи знову» інакше. Це звучить болісно, жорстоко… 24 лютого слово «ніколи» стерли. Розстріляли й розбомбили. Ми почули: знову!». Україна знову палає і ми змушені чесно визнати: пам’ять без дії — порожня.
Треба пам’ятати, що Друга світова стала можливою не лише через агресію нацистського режиму, а й через змову тоталітарних систем і небезпечну слабкість світу, який довго заплющував очі. Політика умиротворення, страх, нерішучість — усе це лише розв’язало руки агресорам.
«Історія повторюється тоді, коли її уроки не засвоєні», — застерігав Леонід Кравчук. Сучасна війна росії проти України — це не випадковість. Це наслідок невивчених уроків та спроба реваншу, прикрита міфами про «велику перемогу». Тож світова спільнота має змогу спертися на той гіркий досвід та історичні уроки для прийняття адекватних безпекових рішень, зокрема щодо російської агресії проти України.
Українці сьогодні знову стоять на передовій — не лише за свою землю, а й за цінності, які Європа колись виборола такою страшною ціною. Ми платимо високу ціну за право бути вільними. Але водночас даємо шанс світові побудувати справедливішу систему безпеки — ту, де агресія не залишається безкарною.
День пам’яті та перемоги — це не про минуле. Це про теперішнє, яке вирішує майбутнє. І про вибір, який ми робимо щодня: бути байдужими чи бути людьми, які пам’ятають і діють. Бо пам’ять — це теж зброя.
Тому нинішній день має для нас особливий сенс. Він – нагадування про те, що сила духу, мужність, воля до свободи, відданість своїй землі обов’язково принесуть Перемогу. Попри всі труднощі, підступність і жорстокість ворога.
Вшановуючи в цей день пам’ять загиблих в 1939-1945 роках, ми схиляємо голови також перед кожною жертвою російської агресії сьогодні.
Ми пам’ятаємо. Ми єднаємося. Ми переможемо.
Бібліотекар Ірина Полусмяк
