«Україна – це палаюче серце на мапі Європи, яке випромінює світло свободи та незалежності».
Михайло Грушевський
24 серпня 2026 року Україна відзначатиме 35-ту річницю проголошення незалежності. Тридцять п’ять років — це лише один відрізок у тисячолітній історії українського народу. Проте для сучасної України це час, упродовж якого незалежність із політичного рішення перетворилася на особисту цінність для мільйонів людей. Що варто знати нам про цей знаменний день?
16 липня 1990 року Верховною Радою Української PCP прийнято Декларацію про державний суверенітет України – документ проголошення державного суверенітету України. Того ж дня Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України». У постанові зазначено:
«Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє:
Вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України та щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України».
8 червня 1991 року внесено відповідні зміни до статті 73 Кодексу законів про працю Української РСР, унаслідок чого у переліку святкових днів з’явився запис: «16 липня – День незалежності України».
Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. 20 лютого 1992 року Верховна Рада України ухвалила постанову «Про День незалежності України». Відтоді День незалежності України щороку відзначається 24 серпня.
У 1991 році Україна відновила свою державність. Але боротьба за право бути вільною державою розпочалася задовго до цієї дати. Українці неодноразово втрачали державність, переживали репресії, заборони мови й культури, примусове зросійщення та політичні переслідування. І щоразу прагнення до свободи залишалося живим.
«Той, хто каже, що незалежність впала нам з неба, не знає, що ми діставали по 10 років тюрми і заслання», — наголошував дисидент і політик В’ячеслав Чорновіл.
У цих словах — ціла історія українського ХХ століття. Історія людей, які не погодилися мовчати, коли за українське слово можна було втратити свободу, а за прагнення до незалежності — життя.
Серед них був і Левко Лук’яненко — дисидент, правозахисник, один з авторів Акта проголошення незалежності України. За боротьбу за українську державність він провів у радянських таборах і засланнях 27 років.
24 серпня 1991 року, у день свого народження, Лук’яненко працював над текстом історичного документа. Пізніше він згадував, що після проголошення незалежності думав: якби його життя завершилося того дня, він знав би, що прожив його не марно.
Так чим стали ці 35 років для кожного з нас?
- Ми отримали можливість самостійно визначати власне майбутнє, обирати свій шлях і жити у своїй державі.
- Ми нарешті остаточно здерли з себе чужинські міфи й повернулися до власного коріння — до власної мови, культури, історії та європейського дому.
- Ми переродилися з населення на Націю, яка навчилася не бояться темряви, бо сама випромінює світло.
Сьогодні наша Україна — це вже не просто точка на карті Східної Європи, а символ незламності для всього світу.
Українська історія доводить: свобода ніколи не давалася легко. Ліна Костенко писала: «Бо хто за що, а ми — за незалежність. Отож нам так і важко через те».
Ці рядки сьогодні сприймаються не просто як поетичний образ, а як точне відображення української реальності. Повномасштабна війна з росією навчила нас по-новому відчувати те, що раніше здавалося звичним: дім, родину, рідне місто, синьо-жовтий прапор і тишу мирного ранку. Ми гостріше зрозуміли ціну свободи й те, що за нею завжди стоїть відповідальність. Незалежність — це не просто право мріяти про краще майбутнє. Це готовність щодня захищати його, працювати заради нього і не дозволяти нікому вирішувати нашу долю замість нас.
«Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи її, щоб не довелося гірко любити – втративши». — В'ячеслав Чорновіл.
Левко Лук’яненко наголошував, що українці «ніколи» не припиняли боротьби за відновлення своєї державності. Історія останніх десятиліть це підтверджує: незалежність для України — не завершений процес, а постійна праця поколінь. Саме тому сьогодні вона вимірюється не лише роками існування держави. Вона вимірюється людьми — тими, хто залишається в Україні, працює заради неї, підтримує інших і навіть у найтяжчі часи не дозволяє нам втратити людяність.
У 2026 році ми знову піднімемо синьо-жовтий прапор. І за його кольорами стоятимуть мільйони людських історій — історій мужності, втрат, надії та любові до своєї землі. Тому День Незалежності — це не лише день урочистостей, а й день пам’яті про тих, хто боровся за Україну до нас, і вдячності тим, хто захищає її сьогодні.
Світла пам’ять Героям, які віддали життя за єдину та незалежну Україну. Низький уклін всім, хто наближає нашу перемогу!
Україна була, є і буде. Незалежна. Вільна. Сильна.
Бібліотекар Ірина Полусмяк
